Контакти

11200 Житомирська обл.
смт.Ємільчине
вул.Соборна 51
тел. (04149)21210




 

Історична довідка

 

Ємільчине

 

Ємільчине (колишня Межирічка) – одне із стародавніх поселень поліського краю, яке розташоване  на берегах річки Уборть. Його  історія сягає в глибину віків. Люди, які оселилися тут в далекому минулому, дістали назву – древляни. Отже, наш рід слов”янський. М.Костомаров пише, що слов”яни „.. жили невеликими громадами,осередком котрих були городи -  укріплені місця оборони, зборів і управи. Племена вели між собою усобиці. Сі племена обожали природу, поклонялися сонцю, небу, землі, воді, вітрові, деревам, птицям, камінням і т.д., а на основі того обожання природи складали всякі перекази, вірування, уладжували святкування і обряди.” Вони віддавали шану померлим прародичам, вважали їх опікунами і приносили їм жертви. Вірили також в чародійство, ворожбу, шептання. Особливо вірили в таємницю і могутність слова, яка існує й досі в народі.
Наше селище взяло свій початок саме тоді, коли між окремими князівствами точились міжусобиці.
Старожили зберегли переказ, що перші мешканці за кілька років до 1400 року поселились у непрохідному лісі на березі річки Уборть, неподалік місця, де впадає річка Бересток. Тут було засновано поселення під назвою Межирічка. Люди в цьому місці покладали надію на захист себе від нападів монголів і кримських татар, які були безперервними і продовжувались до початку ХУ ст., бо саме тут, в лісі , було зручніше сховатись, обігрітись в холодну пору року.
Ці дані підтверджують і історики, адже на території Ємільчиного виявлені давньоруські кургани, які датовані Х-ХІІ століттями.
В 1585 році вперше в актових Житомирських гродських книгах як маєтність князя Острозького згадується назва нашого поселення Межирічки, яке більше 5 століть на берегах Уборті  витримувало і радощі та успіхи, і гіркоти невдач, вписуючи неповторні сторінки у свою славетну історію.
З часів сивої давнини працею не одного покоління зростали добробут та розвиток Межирічки. З діда-прадіда в мирі та злагоді, повазі й толерантності в містечку жили представники різних національностей. Саме вони творили особливу духовну ауру, культуру поліського краю, не дивлячись на те, до кого в руки переходила благодатна поліська земля.
Про шестивікову історію Межирічки підтверджує той факт, що перше кладовище розміщувалось в урочищі Млинок, друге, яке також ніхто вже не пам”ятає, на поповій і дяковій землі. На цьому місці побудували приміщення райпобуткомбінату і цеху „Полісянка”. Старожил Онопченко О.Л. пригадував розповідь батька (1878 року народження), в молодості якому довелось копати під житловий будинок для попа Романовського. Копаючи, вони натрапили на череп людини. Вже в той час  отець Романовський твердив, що 100 років тому в цьому місці було кладовище. Третє кладовище розміщувалось на місці, де нині стоїть приміщення пожежної частини. Четверте – по вулиці Шевченка, навпроти церкви. П”яте – нині діюче. Якщо рахувати кількість кладовищ, то кожне з них проіснувало не менше 100 років, отже наше селище існує понад 5 століть.
Після Люблінської унії 1569 року більша частина земель Полісся  була приєднана до держави Речі Посполитої. Довгий час землями Межирічки володіли магнати Любомирські-Звягельські. Після Андрусівського перемир”я 1667 року Межирічка, як і все Правобережжя, залишилися під впливом Польщі. Після возз”єднання Правобережної України з Росією Ємільчине  з 1796 року стало містечком Новоград-Волинського повіту Волинської губернії.  
Як містечко Емільчине згадується вперше в архівних документах в 1802 році. Існує кілька версій щодо перейменування Межирічки в Емільчине. Одні історики стверджують, що Емільчиним селище було названо ще до отримання його у володіння графа Уварова (наприкінці ХУІІІ, або на початку ХІХ ст.) і перейменовано було  кимось із польських магнатів на честь католицької місіонерки Емілії  з м.Констанції (Болгарія). Інші твердять, що назва нашого селища пов”язана з родиною Уварових.
Документи свідчать, що граф Уваров , який користувався особливою прихильністю царя, отримав Емільчине за хоробрість в роки Вітчизняної війни 1812 року.
Мабуть, потрібно погодитись з судженням, що „...нема сумніву, що колись і на честь якоїсь Емілії чи Ємільки тепер наше селище так і  йменується”, яке викладене в документально-історичному нарисі „Могила Уварових” („Народна трибуна”, 27.01.1990 р, №12 ).
Старожили відстоюють другу версію щодо назви нашого селища, твердять, що Уваров подарував село своїй племінниці Емілії.  Мешканка Ємільчиного Журавська Н.К. згадувала розповідь своєї бабусі Войцехівської Ф.Т., 1867 р. н., про те, що Уваров багато своїх володінь перейменував на честь своїх рідних. Наприклад, село Льонівка раніше називалось Уваровка, існують і до сьогодні такі назви населених пунктів, як Вірівка, Ганнопіль, Аполлонівка. Всі ці назви пов”язані з родиною Уварова.
„ Роль Уварова у розвитку Ємільчиного незаперечна. Саме при ньому почали будуватись дороги, копатись (все вручну) меліоративні канали, виникали чавуноливарні рудні, суконна фабрика. Розширились посіви льону і хмелю, пожвавилась торгівля, набирала динамічного розвитку соціальна сфера – школи, лікувальні заклади.” (В.Й.Яценко, „Твої люди, Ємільчинщино”, Київ, 2004 рік).
В період розпаду феодально-кріпосницьких і зародження капіталістичних відносин у Ємільчиному виникають промислові підприємства. В 20-х роках ХІХ ст., тут збудовано фарфоровий завод, на якому виробляли фарфор „люкс”. Тут діяли два тартаки, тобто своєрідні пилорами, кілька млинів. На місці нинішнього льонозаводу була суконна фабрика, неподалік якої у 1888 році з”явились смолокурний та винокурний заводи та тайбільший на Волині чавуноливарний завод. Лише один винокурний завод давав щороку 24308 крб. чистого прибутку. Тут, в Ємільчиному та найближчих селах, видобували багато поташу, який їздові у зимовий час у бочках доставляли в Брест, Гданськ, Росію.
Містечко стає центром торгівлі продуктами сільського виробництва та кустарними виробами.продовжується торгівля воском, худобою, хлібом. Лише одного меду щорічно вивозили близько 25 тисяч відер. Продавали й  чимало спирту – на загальну суму близько 25 тис.карбованців.
Значне місце в експорті займав ліс. Його величезні масиви по-хижацькому знищувалися, а готова продукція відправлялася за кордон. Один з офіцерів царської армії А.Косач, якому в той час довелося побувати в цих місцях, у своїх «Путевых заметках по Волыни» писав: «Леса эксплуатируются самым безжалостным образом, для вывоза их даже частные лица находят не безвыгодным  устаревать железные дороги, так спешно и дружно идет уничтожение богатств  края». Царська казна не шкодувала коштів для розширення лісорозробок в Ємільчинському маєтку. На осушення боліт і будівництво каналів щорічно виділялось 1000 карбованців.
У кінці ХІХ століття посилилась увага до хмелярства, яке почало приносити небачені прибутки. Експортували хміль навіть в Англію.
Тяжко жилося селянам Межирічки, яким доводилось працювати по 10-12 годин на пана. Збереглися перекази, що дід Максим Дем”янчук з письмовою скаргою царю на жахливі умови праці та життя дістався аж до Петербурга, але його схопили жандарми біля Зимового палацу і кинули до тюрми.
Документи Житомирського обласного архіву свідчать, що на час проведення реформи с.Ємільчине входило до складу володіння поміщиці А.С.Уварової, яке їй дісталося у власність по духовому заповіту 1854 року. Кріпосне право  в Ємільчиному було фактично скасовано 10 серпня 1864 року, а  акт про викуп селянських наділів був складений між нею і селянами 25 вересня 1866 року. За викупним актом селяни мали протягом 49 років щорічно виплачувати по 2525 карбованців 85 копійок за 1761 десятину надільної землі. але пізніше внаслідок певних політичних подій на Правобережжі викупні платежі було дещо знижено.
Після скасування кріпосного права швидше стали розвиватись товарно-грошові відносини. В Ємільчиному жваво розвивалася торгівля, на той час нараховувалось 78 лавок. Це підтверджується тим, що житель селища Чура Володимир, який здійснював охорону цих торгівельних точок, мав 78 ключів. Найбільш привабливим був магазин Гольтфайна. Він розміщувався на нинішній площі перед приміщенням райдержадміністрації. Старожили чули він своїх дідів, що цей магазин був дуже багатим.
Для продажу продукції місцевих підприємств влаштовувалися ярмарки, які бували 2 лютого, 23 квітня, 20 червня, 8 вересня, 21 листопада. Торгувати приїжджали з Овруча, Олевська, Ушомира, Коростеня, Звягеля.
Через тяжке життя жителі Межирічки, шукаючи кращої долі, переселялись до Сибіру та в інші місцевості  Російської імперії. Якщо в 1899 році в містечку було 560 дворів і 2743 мешканці, то в 1906 році стало відповідно 306 і 1835.
У 1873 році в Ємільчиному було відкрито перший навчальний заклад (звісно, при підтримці Уварових) – двокласне сільське училище, яке знаходилось в приватному будинку і було розраховано на 170 учнів. Термін навчання у двокласному училищі становив 5 років. У стінах училища учні одержували знання з арифметики, геометрії, літератури, особлива увага зверталась на каліграфію письма. Значне місце в програмі закладу відводилося співам. Учитель на рік отримував 150 крб. від держави і 200 крб. від громадськості. Цікаво, що, зробивши обрахунки, визначено, що вчитель отримував за добу приблизно 1 крб. 54 коп. На ці кошти у другій половині ХІХ ст. можна було придбати 5.2 фунта свіжого м”яса ( 2,8 кг). Великі гуси коштували 50 коп., макаронні вироби по 7 коп. за фунт,  копчена ковбаса - по 15 коп. за фунт, жіночі чобітки – по 2-3 крб., кожушки – за 4,13 крб., чоловічі чоботи приблизно вдвічі дорожче.
Медичне обслуговування здійснювала дільнича лікарня на 10 ліжок, яка була відкрита в кінці 80-х років ХІХ ст.
Нові страждання принесла ємільчинцям світова війна 1914 року. Населення містечка багато потерпало від податків та повинностей. У жителів забирали тягло, їх змушували будувати шляхи воєнного призначення, оборонні укріплення.
Після Жовтневого перевороту 1917 року значні політичні зміни відбулися і в нашому краї. У січні 1918 року в Ємільчиному встановлено радянську владу. В липні 1920 року після визволення містечка  від польських інтервентів організовано волосний відділ міліції, комнезам. 18 березня 1924 року створено ТСОЗ ім.К.Маркса, в якому було 62 десятини землі, 3 пари коней, 3 плуги, 4 борони. Товариство очолив А.М.Кушнірський  і керував ним майже 30 років.
В цей час діяла лікарня на 15 ліжок, де працювало 3 лікаря, 3 фельдшери. Наприкінці 1920 року відкрилась в Ємільчиному школа. Завідував волосним відділом народної освіти А.Г.Сокирко, згодом кандидат філологічних наук, професор, який брав активну участь у ліквідації неграмотності в Ємільчиному.
З 7 березня 1923 року Ємільчине стало адміністративним центром одного з найбільших поліських районів – Ємільчинського. Сумлінною та плідною працею відзначалися ємільчинці в той час. Доярки  Ф.Д.Сокирко, У.А.Філоненко щороку надоювали по 2,5 тис.л. молока від корови. Ланки О.О. Баранівської (с.Здоровець), Г.М.Денешко (Ємільчине) та К.Ф.Кузьменко одержували  7-10 цнт. льоноволокна, за що були нагороджені високими урядовими нагородами. Агроном райземвідділу Є.А.Пікуль відзначений Малою золотою медаллю Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Але настали 1932-1933  роки голодомору, які не оминули і наш край. Хвилею прокотилися репресії 1937-1939 років. Багато поліщуків стали безневинними жертвами цих історичних подій.
Для трудящих Ємільчиного, як і для всієї країни, настала сувора пора Другої світової війни. Напад фашистської Німеччини у 1941 році перервав мирну працю. Вже
2 липня 1941 року Ємільчине було окуповано фашистами. З перших днів ворогом здійснювались каральні акції: масові переслідування, арешти, розстріли єврейського населення, активістів, комуністів, заручників. У відповідь на терор ворога створюються підпільні групи, партизанські загони, які дислокуються в лісах неподалік Ємільчиного, і завдають відчутних ударів в тилах гітлерівців. В грудні 1941 року виникла підпільна група з 11 чоловік, очолена К.Г.Лавренчуком, яка пізніше налічувала 87 чоловік. До її складу входили ємільчинці Д.І Коваленко, Я.Г.Дмитренко, Б.Ф.Рудківський, Ф.Л.Онопченко, І.С.Журба та інші. Підпільники поширювали серед населення відомості про події на фронтах, допомагали партизанам. В 1942 році був встановлений зв”язок із партизанським з”єднанням С.Ф. Малікова.
13 листопада 1943 року партизанське з”єднання М.І.Наумова звільнило Ємільчине від гітлерівців,заставивши майже 5 тисяч німецьких солдат відступити до Новоград-Волинського. Майже цілий місяць з періодичними боями захищали партизани жителів Ємільчиного та навколишніх сіл від фашистів. Забравши великий продовольчий склад 8-ї танкової армії ворога, наумівці розвезли людям 3 ешелони пшениці, жита, ячменю і вівса. Було встановлено і запущено в дію млин, куди люди з усіх сіл  везли зерно на помол. Партизани роздали людям корів, телят, овець, яких німці везли до Німеччини. Але
5 грудня в селище знову вдерлися фашисти. За зв”язок місцевих жителів з партизанами вони спалили село Руденьку, яке межує з нашим селищем.
3 січня 1944 року війська 1-го Українського фронту остаточно визволили Ємільчине. Серед відважних воїнів Червоної Армії на фронтах та в партизанських загонах проти ворога воювало 638 ємільчинців, 376 повернулися з боїв з нагородами, 262 чоловік полягли смертю хоробрих. В пам”ять про них та радянських воїнах, які загинули в боях за визволення Ємільчиного, в центрі селища в місцевому сквері встановлено обеліск Слави. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно нашому земляку Івану Греку.
Тяжко було в післявоєнний час, але ємільчинці в надзвичайно короткі терміни відновили роботу підприємств, промисловості, організацій, колективних господарств. В Ємільчинському колгоспі на той час налічувалося 2194 голови худоби, оброблялося 2314 га орних земель.
З квітня 1957 року Ємільчине віднесене до категорії селищ міського типу. З роками змінювався його загальний вигляд. Побудовано нові адміністративні, господарські та торговельні приміщення, впорядковано центр селища. В 60-х роках  багато зроблено у галузі охорони здоров”я та освіти. В Ємільчиному діяла лікарня на 200 ліжок, працювало 24 лікарі, поліклініка, 2 аптеки, було 2 середні школи, початкова та вечірня школи робітничої та сільської молоді, відкрито музичну школу-семирічку. З”явилися десятки житлових багатоповерхівок для мешканців селища. Тривалий час, аж до 2004 року, в Ємільчиному були розташовані 2 військові частини, військове житлове містечко.
Гордістю і славою Ємільчиного є імена професора, кандидата філологічних наук Л.Г.Сокирка,  поета Олега Головка, письменника Наума Тихого,Героя Радянського Союзу І.Грека, В.Я. Хільченка, який готував до польоту першого космонавта Ю.Гагаріна,брав участь у підготовці і запуску двох міжконтинентальних балістичних ракет, першого супутника Землі, перших міжпланетних станцій до Місяця, Венери, Марса; журналіста Володимира Яценка, який видав декілька збірок про історію та людей рідного краю. Саме завдяки їх діянням, творчості, наше селище не загубилося на сторінках історії України.
На сучасному етапі, пройшовши крізь роки становлення молодої незалежної держави України, стабільно працюють ПАТ „Ємільчинський хлібозавод”, ДП ”Восток- Запад”, Ємільчинський райавтодор, ДП ”Ємільчинське  лісове господарство”. У 2009 році завершився інвестиційний проект ТОВ «Україна-Енерго» - запущено в дію виробництво екологічно чистого гранульованого палива з відходів деревини.
З  2002 року виконком Ємільчинської селищної ради очолює селищний голова Л.І.Філоненко, який доклав багато зусиль для газофікації селища, яку закінчено в 2008 році, забезпечення населення добротною якісною водою, ремонту доріг, освітлення селища в нічний час. Виконкомом Ємільчинської селищної ради започатковано гарну традицію – 21 вересня відзначати день селища, яке на протязі останніх11 років стало традиційним святковим дійством для ємільчинців та гостей, та нагороджувати з нагоди цієї події  кращих активістів громадського життя Селищною премією.            
Ємільчинська територіальна громада має свою символіку: Герб і Прапор, які затверджені рішенням   14  сесії селищної ради 4 скликання від 16.06.2004 року. Герб являє собою щит, розтягнений срібним геральдичним стовпом на зелене і синє поля з листям дуба  та  золотим сотом з бджолою. На срібному стовпі, що є символом річки Уборть, – три сині квітки льону. Зелене і синє поле символізують лісові масиви і водойми Полісся, медовий сот з бджілкою несе в собі історичний аспект краю, зокрема, назва р.Уборть пов”язана з бджолиними вуликами – бортами. Золоте листя дуба вказує на розвиток деревообробної промисловості. Герб, згідно з правилами сучасного українського місцевого герботворення , вписано в декоративний кантуш, увінчаний срібною міською короною, що свідчить про статус поселення. Прапор громади – квадратне полотнище, що складається з трьох горизонтальних смуг – синьої, блакитної та зеленої. Посередині від древка відходить жовтий сонячний півкруг з сімома променями. У  центрі прапора - чорно-золотиста бджола, яка символізує працелюбність ємільчинців. Члени територіальної  громади мають право участі у місцевому самоврядуванні.
На даний час у селищі діє 2 дитячих садки, в яких виховується майже 230 дітей, дошкільні навчальні заклади забезпечені всім необхідним для їх функціонування. Великою подією для Ємільчиного стало відкриття у 2008 році нового приміщення Ємільчинської гімназії, де на даний час створені прекрасні умови для навчання та виховання більше як 450 гімназистів.  430 дітей навчаються в Ємільчинській  загальноосвітній школі, яка теж славиться своїми здобутками та вихованцями. Учні даних навчальних закладів є учасниками  та переможцями районних, обласних та всеукраїнських олімпіад, конкурсів. Випускниця Ємільчинської ЗОШ №2 Покозацька Марина  є переможцем  ІУ Міжнародного юніорського конкурсу юних лісівників  2007 року в Санкт-Петербурзі, в якому брали участь представники 36 країн світу. Випускниця Ємільчинської ЗОШ №1 Євтушок Марія – неодноразова фіналістка інтелектуальної гри „Найрозумніший”. Учень школи Марченко Михайло є переможцем всеукраїнського етапу олімпіади з географії.
Спортивні досягнення мають і  вихованці Ємільчинської ДЮСШ. Волейбольна команда ємільчинських юнаків є багаторічним переможцем та призером обласних змагань з волейболу.  Дівчата – волейболістки є переможцями літніх сільських ігор Житомирщини 2011, 2012  років. Футбольна команда хлопців є фіналістом обласних змагань з футболу серед школярів. Нещодавно в Ємільчинській ДЮСШ відкрито секцію вільної боротьби для юнаків та дівчат, а також секцію настільного тенісу.
На території селища діють дві православні церкви, католицький храм і молитовні доми інших вір. Виконком Ємільчинської селищної ради підтримує зв”язки з конфесіями різних вір.
Культурне обслуговування здійснюють районний Будинок культури та районна бібліотека, які організовують святкові дійства, концертні програми, дозвілля, виставки виробів народної творчості, літературні вечори, виставки книг, фотовиставки. Вже традиційними стали обласний фестиваль народної творчості „Поліське перевесло”, в рамках якого проводиться конкурс народного співу на приз Героя України, славетної землячки Ніни Матвієнко, районний фестиваль естрадної пісні та музики „Пісенний зорепад”, який щороку приурочується до Дня Конституції України та Дня молоді, районний конкурс патріотичної пісні тощо.         
На території селища розташовані три кладовища, одне із них – єврейське.  На старому православному кладовищі знаходиться пам”ятка історії і культури ХІХ ст. – родинний склеп графа Уварова. Надгробник пам”ятки – унікальний витвір італійських майстрів. На місцях трагічних подій воєнного часу встановлено пам”ятні знаки, облаштовані братські могили загиблих воїнів, партизан, підпільників, мирних громадян. Неподалік селища збереглися уцілілі військові укріплення – доти, які є німими свідками подій, що відбувалися тут в період воєнного лихоліття.
В Ємільчинському історико-краєзнавчому музеї зберігаються  понад 1300 експонатів різного періоду історії селища. До 65 річниці Перемоги  у Великій Вітчизняній війні відкрито відділ  музею – „ДОТ- артилерійський полукапонір”.
Торговельне обслуговування населення забезпечується торговельними закладами різних форм власності, діє кооперативний ринок. У селищі функціонує 3 банки, районна служба зайнятості, поштове відділення зв”язку, райвідділ міліції. Ємільчинці користуються послугами центральної районної лікарні, поліклініки, діє  3 аптеки та декілька аптечних пунктів.
У 2004 році в Ємільчиному за ініціативи учасника бойових дій, ветерана -„афганця”  О.І.Климчука та матеральної підтримки селищної ради, районної ради , меценатів відкрито пам”ятник воїнам-інтернаціоналістам, які загинули в Афганістані.
Нещодавно перед приміщенням історико-краєзнавчого музею відктито пам”ятник -погруддя великому сину українського народу Т.Г.Шевченку. У 2009 році  вшановано пам”ять Героя Радянського Союзу І.М.Грека – встановлено меморіальний знак на розі вулиці, яка носить ім”я героя війни. Також  відкрита меморіальна дошка М.І.Наумову, командиру партизанського з”єднання, яке визволяло Ємільчине від фашистів. 
З 2007 року  селищною радою разом з  Ємільчинською районною радою підписано договір про співпрацю та дружні відносини з урядом міста Любартова ( Польща).           Селище живе, діє,  вирішуючи нагальні проблеми, радіючи успіхам. Воно  згадується  у творах  Наума Тихого, Олега Головка, Павла Грабовського , Леоніда Малецького. Оспіване у збірці Павла Чеховського „ Від щирого серця”( Крим, 2006 рік ), в поезіях Шлейфман Марії ( „Амброзия души”, Житомир, видавництво „Полісся”, 1998 рік), в книзі Миколи Вознюка „Отчий дом” ( Москва, Зеленоград, 2006 рік ) , в книзі Дейнеки Сергія „Через вогонь і воду” (Житомир, 2004 рік). Особливої уваги заслуговує  наш земляк, заслужений журналіст України, колишній редактор районної газети „Народна Трибуна”, нині голова районної ради ветеранів Володимир Йосипович Яценко, який у своїх книгах „Твої люди, Ємільчинщино”, ( Київ, 2004 рік), „ На фронтах і в тилах” (Видавництво „НОВОград”, 2005 рік), „Дорога” (вид.НОВОград, пп „РУТА”, 2007 рік), „Володіння графа Уварова”, (Видавництво „НОВОград”, 2008 рік) зібрав і розкрив історію нашого поліського краю. А ще саме він є автором пісні „Ємільчине”, музику до якої написав Микола Матвієнко.

 

Ємільчине

 

Мій край веселкови
Такий загадковий
Багатий і бідний,

Та все ж таки рідний.

 

Твої льони мене чарують,

Ліси свої скарби дарують,
Води Уборті медові
Поять луки і діброви.

 

ПРИСПІВ:
Ємільчине, Ємільчине,
Ім”я твоє-  від дівчини,
Врода- від лісів багатих,
Щастя – від людей завзятих.

                                           

Виростають будови,
Рідні вулиці нові.
Є й граніт, є надія...
Мов у дітей, серце мріє.

Земле наша, рідний краю,
Ми з тобою виростаєм,
Разом біди подолаєм,
Пісню цю тобі співаєм.

 

Горбове

Горбове (перша назва Жуків) - село Ємільчинського району, підпорядковане Ємільчинській селищній раді. До 1923 р. — в складі Ємільчинської волості Новоград-Волинського повіту. Розташоване за 5 км на північний схід від районного центру та за 14 км від залізничної станції Яблунець. Села-сусіди: на північ і північний захід — Здоровець і Чміль; на захід - смт. Ємільчине; на південь — Кам'янка і Мокляки; на схід і південний схід - Королівка і Степанівка.
Село відоме з кінця XVIII ст. Першими жителями села були переселенці з Чернігівської і Вінницької губерній, а саме родини Гуньків, Дмитренків, Королевичів, Демченків, Яремчуків, Омельченків, Гусаківських, Касімчуків, Бугаревичів, Пальків, Охрименків. Село належало до Ємільчинського маєтку поміщиків Уварових. У 1899 р. у селі було 60 дворів, в яких мешкали 359 жителів; 1911 р. - 81 двір, 500 жителів; на сьогоднішній день - 180 дворів, 496 жителі. В околицях села відомі такі урочища, як: Сукацьке, Бронник, Суботник, Цвіт, Шуменний міст, Прорізи, Котчетчен, Гуровате, Княжне, Мурин, Борисів ставок, Палаци, Довга Нива, Кургани, Гутниця.
Організацією життя села завідував староста. Найдовше цю посаду обіймав Максим Дмитренко, який мав 60 десятин землі, коні, приводи і січкарню. В царські часи та до Першої світової війни в селі мешкало до 10 єврейських сімей, які обіймали найважливіші посади в селі. Саме вони були власниками корчми, гончарного цеху і почти.Злидні і страждання принесла жителям села Перша світова війна. Населення багато терпіло від податків та повинностей. У жителів забирали тягло, їх змушували будувати шляхи воєнного призначення, оборонні укріплення. Про повалення самодержавства і перемогу Лютневої революції 1917 р. тут стало відомо після публікації маніфесту про зречення царя від престолу. Але сподівання на краще життя розвіялося, бо Тимчасовий уряд не бажав дати селянам землю, покінчити з ганебною війною. Радянську владу встановлено в січні 1917 р. Були створені нові органи влади - сільревкоми, комнезами. Наприкінці лютого 1918 р. село потрапило під окупацію кайзерівських військ. Почались арешти та грабежі населення. В період з листопада 1918 р. до середини квітня 1919 р. село перебувало під владою Директорії. 18 травня 1919 р. організовано комітет бідноти (комітети незаможних селян). Проводився розподіл землі, вживалися заходи, щоб усі поля були засіяні, розподілялися сінокоси; було оголошено нещадну війну спекулянтам. Боротьба за владу продовжувалась. В середині серпня війська
С. Петлюри захопили владу і в Ємільчинській волості і, поширюючи свій вплив на всю волость, почали встановлювати свої порядки. Проте, вже в вересні 1919 р. вони були витіснені радянськими військами, але почалася війна з Польщею. Остаточно радянську владу було встановлено в 1920 році.
У 1928 році почалося розкуркулення небажаючих вступити до колгоспу. А ті, хто чинив опір владі, позбулися майна і були відправленні на Соловки. Серед них були Максим Дмитренко, Сергій Палько, Іван Шабра, Олексій Волощук. У 1937-1938 в селі було репресовано 27 чоловік, найбільша кількість репресованих з усього Ємільчинського району. З них додому повернулися лише Архип, Данило, Терешко Пальки.
1929 року було засновано колгосп під назвою «Червоний лан», голова якого С.М. Плужников. В нього ввійшла 1/3 населення села (в основному найбідніші). Інших насильно примушували входити до колгоспу, відбираючи все майно. У власності колгоспу не було ні техніки, ні тяглової сили. Насильницька колективізація, масове розкуркулення селян, непосильні хлібозаготівлі призвели до голодомору 1932-1933 рр. У роки голодомору в селі померли Роман Волощук і його дружина Наталія, брати Роман і Михайло Пальки, Федір Кирилович Гунько та один невідомий.
Поступово люди почали приходити до тями. Головою було обрано Тихона Романчука, якого було відмічено орденом Пошани. В селі Здоровець ланкова Олена Барановська отримала орден Леніна за вирощування льону-довгунця. Вона разом з трудівницями села Горбове Федорою Кашперською, Параскою Кочин, Агапією Омельченко, Євдокією і Олександрою Дмитренко стали учасницями Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.
У 1937-1940 рр. в колгоспі була спеціальна ферма по вирощуванню коней для Червоної Армії. Бригадиром-конюхом був Василь Дмитренко. Основний прибуток давало вирощування льону. Розводили велику рогату худобу: на той час в колгоспі було близько 100 голів корів, вівці, кури, кролі. З 1936 р. колгосп почав активно розвиватися. Передові стахановці Одарка Гунько, Євдокія Дмитренко були відомі за межами району. До початку Другої світової війни колгосп села Горбове займав перше місце за трудові успіхи в районі
У липні 1941 р. німецькі війська прийшли в село і встановили свій окупаційний режим. Вони почали вивозити молодь на каторжні роботи до Німеччини, у 1942 р. вивезли 72 чоловіки. Наші земляки не скорилися ворогові: одні в лавах Червоної Армії, інші в партизанських загонах боролися з ворогом. Горбівські месники стали грозою для місцевої окупаційної влади. Ось що писав 20 жовтня 1943 р. тодішній староста начальнику місцевої жандармерії: «Зверніть увагу на цих затятих більшовиків. Цими днями ми не дорахувалися 10 поліцаїв, більше 100 гвинтівок, 5 кулеметів. І коли вони залишаться і ще кілька днів на волі, то ми з вами будемо в неволі». Через два дні рано-вранці село було оточене. Фашисти невипадково вибрали день, коли в селі було престольне свято. Вони надіялися, що партизани будуть в той день тут. Але їхні сподівання не справдилися. Тоді вони посеред вулиці заарештували дружин партизанів Єву Олексіївну Пишняк і Степаниду Леонідівну Палько. Після чотиригодинного катування їх було спалено живцем в будинку на очах у дітей.
У партизанському русі брали участь Володимир Іванович Пишняк, Микола Васильович Демченко, Іван Сергійович Палько, Іван Якович Гусаківський, Микита Михайлович Кочин, Микола Якович Дмитренко, Сергій Романович Королевич, Опанас Іванович Гриценко. На фронтах війни громили фашистів 111 наших односельців, 63 з яких не повернулися. За героїзм і мужність орденами Слави були нагороджені Ігнат Гунько, Василь Демченко, Михайло Шпека, Олександр Волощук, Григорій Гунько, Євгеній Ковальчук, Василь Дмитренко; орденами Червоної Зірки були відзначені Андрій Маринін та Ігнат Васильович Гунько.
1 січня 1941 року село було звільнено від ворога.
Почались важкі роки повоєнної відбудови. У 1954 р. відбувалось укрупнення колгоспів. А саме було об'єднано два колгоспи імені Щорса і Хрущова. 1958 р. села Здоровець, Уваровка, Чміль, Горбове були об'єднані в один колгосп «Гігант», головою якого було обрано І.Д. Філоненка. В цей час у власність колгоспу переходить нова техніка. У 1970 р. колгосп об'єднали з Ємільчинським і він отримав назву «ХХШ з'їзд КПРС», очолив його В.П. Поминчук, завідував господарськими справами І.Г. Данильчук. Проте така практика не дала реальних позитивних результатів, і вже 13 грудня 1989 р. Горбове відокремилося від Ємільчинського господарства, внаслідок чого утворився колгосп «Зірка», який очолив Б.Ф. Канарський. У 2003 р. колгосп став приватно-орендним сільськогосподарським підприємством під тією ж назвою і тим же керівництвом.
З 1961 р. і по сьогоднішній день плідно працює аматорський музичний колектив під назвою «Золота осінь», учасниками якого є Галина Євтушок, Марія Окрут, Марія Ярошук, Валентина Лавринець, Тетяна Денисюк і Ганна Сьомко. На 2008 р. село майже повністю газифіковане. У селі є медичний пункт (завідуюча Леся Лисюк), будинок культури (завідуюча Надія Гунько). У селі є школа-дев'ятирічка, яка бере свій початок з 1882 року, а в 1954 році методами народної толоки було збудоване нове приміщення школи. У 1999р. для потреб школи було передано сільський дитячий садок.
За переписом 2001 р., в селі проживало 470 чоловік: 235 чоловіків і 243 жінки. На даний час в селі проживає 487 чоловік. На протязі останніх років зберігається тенденція приросту населення села.

 

Руденька

Своєрідна історія цього села. Воно довгий час містилося на лівому узбережжі річки Уборть. Перші поселенці  були з  Підлубець (нині Підлуби), хоча все життя були тісно пов’язані  з Межирічкою (нині Ємільчине). Поселенці цієї  волоки займались лише  рибною ловлею і полюванням в лісах.
Чоловіки й жінки вміли  виготовляти коші з пруття, примітивні сітки, ставити  петлі з кінського волосу на звіра, заганяти його у викопані ями.
Навколо села і нині за кілька десятків метрів починається ліс, а  присадибні ділянки більшості жителів виходять на берег річки.
По її берегах виявлено  залізну руду. Крупний  землевласник, якому належали землі Руденьки, Уваров, побудував  чавунний завод. Звідси і пішла  назва села Руденька, а  поскільки поселенці були з  Підлубів, село стало називатися  Підлубецька Рудня. Вже  значно пізніше це село за  адміністративним поділом було  віднесено до Ємільчиного.
Використовуючи річку, тут було побудовано водяний млин, а пізніше  масло бойню і навіть  шкіряний завод.
У 1905 році було  побудовано паровий млин, якого  орендував купець Дахно. Від Руденьки в гущу лісу була насипана дорога по якій  підвозили вагончиками дрова і возили готову  лісопродукцію. Цю дорогу люди  й досі називають конкою, бо тільки за кіньми  пересувались  вагонетки. Фактично всі мешканці цього села  працювали в млині, на чавунному заводі. Підвозили руду, виконували  землерийні роботи (так звані  грабарі). Тому  й найбільш поширені  прізвища  у селі Мельник, Гарбар.
У 1929 році в селі нараховувалось 70 дворів, які були  розкидані по березі всієї річки  в чагарниках і лісі аж до  Підлубів.
В 1930 році жителі  села Руденьки  об’єднались  в єдине колективне господарство, назвавши його «Шлях до соціалізму». Організаторами  колгоспу були бідняки Павло Мельник і Максим Кашпуренко. Велику роль в  колективізації зіграв  перший комсомолець в селі Антон Шпинюк. Першим головою колгоспу був Максим Кашпуренко.
1935-1936 роках цей колгосп по вирощуванню зернових і по  урожаях льону був  передовим. Його перемагали лише колгоспи   Хутора-Мокляків, Яблунівки, Горбового і Сербо-Слобідки. Особливо відома була в районі ланка, яку  очолювала  Євдокія Аполлонівна Мельник,  яка після війни очолювала колгосп.
До війни колгосп мав і свій млин. Взагалі , ведучи мову про млин, потрібно відмітити, що  на території району  була  велика кількість  підприємств по переробці зерна на крупу та борошно, працювали вітряки, парові млини, круподерки. Ще  і в  післявоєнний час ця  робота займала  чільне місце в житті людини. Це характерна риса  того, що майже все населення  випікало хліб вдома, якого, до речі, у багатьох  до весни не вистачало. Сьогодні практично відпала потреба в домашньому  виробництві хліба. Цю турботу  взяла сповна на себе  держава. Варто підкреслити , що є в районі врожай, чи немає, а  без хліба ще ніхто не був.
В Руденьці склались  хороші традиції, зокрема,  у відзначенні народних свят. Довелось якось  в довоєнний час бути присутнім на святі Івана-Купала. Яке  це красиве, народне, театралізоване  видовисько. Люди вміли працювати і відпочивати, відчувши радість  вільної праці.
Та віроломний напад фашистів на нашу Батьківщину не пройшов мимо цього села, де  жили  миролюбні трудівники з веселою вдачею. Фашисти  фактично  знищили в селі  абсолютно все. Їх  лютило те, що не можна відновити  роботу льонозаводу, що  жителі цього села не виконують їх розпоряджень, що з перших днів війни тут   виник  партизанський загін, яким керував Федір Кузьмич Ігнатенко. В селі майже не було  сім»ї , не  зв’язаної з партизанами.
Малолітня Ганна Сидорчук  під виглядом збирання в лісі ягід носила месникам  медикаменти. Юнаки Адам Мельник, Михайла Авраменко пішли в партизанський загін. Велику кількість  учасників партизанського руху, комуністів, активістів села (Юхима Мельника, Опанаса Євтушка, Григорія Мельника і ін.) фашистам вдалося схопити  і після катувань живими  закопали праворуч дороги з Ємільчиного на Степанівну.
Партизанське з»єднання  М.І.Наумова 13 листопада 1943 року  визволяло Ємільчине від гітлерівців. Та нерівні були сили. Змушені були партизани згодом відступати через Руденьку. Щоб  відірватись  від погоні, підпалили міст через Уборть. Разом з партизанами пішло в ліс все населення  Руденьки і чимало  з Ємільчиного. Це був початок грудня 1943 року. Поки фашисти знайшли брід через  річку, весь загін і населення були вже в лісах.
Скаженіючи,  фашисти знайшли  в селі лише 90-річного діда Йосипа Мельника. Його було по-звірячому  вбито. Очевидцями була   горсточка людей, які заховались у підвал біля лісництва.
5 грудня 1943 року фашисти спалили  всі будівлі в селі.
В архівних документах від 3 січня 1948 року за підписом  голови колгоспу Лозка і рахівника Онопченка є звіт про збитки,  спричинені німецько-фашистськими окупантами колгоспному господарству та селу:
«З липня 1941 року по грудень 1943 року німецькими  окупантами  на території с.Рудня-Підлубівська було  спалено повністю  житлових будинків
колгоспників з усіма надвірними  будівлями – 140, колгоспних будівель: корівник, конюшню, свинарник, клуню, воловню, 2  возовні, майтерню, кузню, дит’ясла, клуб,  сушарню, млин. Ще  в 1941 році з колгоспу «Шлях до соціалізму»  вивезено продукцію 90 тонн, забрано худоби – 250 голів, коней – 65 голів. Розбита автомашина і вивезено багато  сільськогосподарського реманенту:  30 возів, 30 плугів, 30 борін,  4 культиватори, 4 кінних приводи, 1 сівалка, 1  картоплекопач, 1 двигун, 1  молотарку БДО, 1 трієр, 1  змійку, 2 віялки, 1 сортировку, 1 льоном»ялку,  2 агрегати коліс «Санталова», 1  машину , 1 динамомашину і багато  дрібного  реманенту. Знищили 23 бджолородини.
Відступаючи  німецько-фашистські загарбники повністю спалили: школу, інкубаторну станцію, лісозавод, склад, 10 великих будівель, що належали Ємільчинському  ліспромгоспу. В  1943 році було  взято  з особистого  користування  колгоспників великої  рогатої худоби  60 голів, коней 30 голів та всю  птицю, 750 тонн зерна, 1000 тонн картоплі та багато  інших  продуктів…».